Святослав Вакарчук: «Не спiльне минуле, походження, кров чи подiбнiсть зовнiшня має об’єднувати нас, а спiльнi цiнностi, спосiб життя, правила гри, конституцiя»
У Львовi завершився традицiйний для цiєї пори року медiафорум, який проводиться уже вчетверте. Цього разу учасниками подiї стали понад 700 видавцiв, редакторiв, експертiв, журналiстiв iз десяти країн свiту. Традицiйно на Львiвському медiафорумi урочисто вручили одну з найпрестижнiших премiй у сферi української журналiстики — iменi Олександра Кривенка. У 2016-му її лауреатом стала Наталiя Седлецька, автор та ведуча телевiзiйної програми розслiдувань «Схеми. Корупцiя в деталях».
Зазвичай церемонiя нагородження премiєю iменi Олександра Кривенка супроводжується Лекцiєю Свободи, яку виголошує вiдома персона. Цього року Лекцiю Свободи прочитав кандидат фiзико-математичних наук, лауреат ордена Свободи за значний вклад у розбудову України, музикант, лiдер гурту «Океан Ельзи» Святослав Вакарчук. Пропонуємо читачам текст лекцiї у повному обсязi з сайту IV Львiвського медiафоруму.
«Держава, створена у 1991 роцi, була… зшита з рiзних кусочкiв i рiзних країн, людей з рiзними iсторiями, рiзним баченням минулого i майбутнього»
«Я не дуже добре, але особисто знав Сашка i пам’ятаю, яка вiн свiтла та iнтелектуально широка людина. Менi особисто сьогоднi не вистачає саме таких людей, — зазначив Святослав Вакарчук. — Я хотiв би звернутись через вас, журналiстiв, до ширшої аудиторiї полiтикiв i всiх громадян. Ми вже 25 рокiв будуємо державу, але весь цей час сперечаємось, що таке Україна i хто такий українець. Як в ХХI столiттi означити це поняття?
Хтось скаже, що той, хто iдентифiкує себе українцем, той i має право так себе називати. Добре, але якщо iншi не хочуть тебе таким iдентифiкувати? Якщо ти не народився тут, маєш iнший паспорт, або говориш iз акцентом? Хто визначає, хто з нас українець, а хто — нi?
Якщо ти не народився тут, маєш iнший паспорт, хто визначає, хто з нас українець, чи нi? Вiрменин Сергiй Нiгоян чи бiлорус Михайло Жизневський — вони були українцями? I хто бiльшi українцi — вони чи тi, хто голосував у Донецьку на референдумi, маючи при цьому стовiдсотково українську кров?
Щоб вiдповiсти на цi питання легко i без суперечок, нам насправдi потрiбно фундаментально змiнити парадигму сприйняття того, що таке наша держава, i вперше за 25 рокiв вiдповiсти собi, яку державу ми хочемо мати, хто i для кого її будує.
Нам потрiбно перестати будувати державу, засновану на кровному патрiотизмi, а почати будувати державу, засновану на конституцiйному патрiотизмi. Не спiльне минуле, походження, кров чи подiбнiсть зовнiшня мають об'єднувати нас, а спiльнi цiнностi, спосiб життя, правила гри, конституцiя, якi роблять наше життя комфортним на цiй територiї, у цiй спiльнотi, у цей час. Ось, на мою думку, ключ до успiху.
Ми до сих пiр живемо в парадигмi, про яку мрiяли, можливо, нашi предки або люди, якi хотiли будувати українську державу в кiнцi ХIХ — на початку ХХ столiття, на зламi епох, коли розвалювались великi iмперiї i коли всi маленькi народи вiдчували свою iдентичнiсть, гуртуючись винятково навколо мови, культури або спiльної iсторiї. Таким чином було легко протиставляти себе великим космополiтичним iмперiям. Тодi це спрацювало, тому що свiт був закритий, i це був єдиний спосiб об'єднатися проти великого ворога.
Менi здається, що у ХХI столiттi ця iдея вже не працює, тим бiльше з такою державою, як Україна. Нас часто порiвнюють з Польщею, але Україна — далеко не Польща. Ми нiколи не мали однорiдної нацiональної картинки по всiй територiї, ми нiколи не говорили тiльки однiєю мовою. Так, ми законнi спадкоємцi гарної iсторiї, починаючи з Київської Русi. Але ми маємо усвiдомлювати, що держава, створена у 1991 роцi, була створена пiд впливом не наших суб'єктивних, а певних iсторичних, об'єктивних обставин, i не є абсолютно природнiм утворенням. Вона була зшита з рiзних кусочкiв i рiзних країн, людей iз рiзними iсторiями, рiзним баченням минулого i майбутнього, врештi-решт — рiзною мовою, i деколи навiть вони ходили в рiзнi церкви.
Для того, щоб сьогоднi сказати, що ж таке нацiя, нам потрiбно перестати думати про речi, якi роз'єднують. Не тiльки тому, що вони стають приводом для полiтичних спекуляцiй, а тому що така система не є стiйкою. Якщо не буде певних стовпiв, вона буде постiйно розхитуватись.
Коли Мойсей виводив євреїв з єгипетського рабства i водив їх 40 рокiв по пустелi, вiн робив це для того, щоб врештi-решт прийти до гори Синай i там отримати вiд Бога Десять Заповiдей. Насправдi це була конституцiя єврейського народу з новими правилами гри, а не просто iз минулим. Iдучи тiльки вперед, а не пам’ятаючи про рабство минулого, вони почали будувати свою нову iсторiю.
Згадаймо iсторiю Сполучених Штатiв Америки. Коли у XVIII столiттi батьки-засновники будували країну, вони не спирались нi на що, окрiм принципiв. Вони читали Локка, Монтеск'є, Гоббса, Аристотеля i Платона i хотiли збудувати iдеальну державу, в якiй всiм людям було би комфортно жити. Так, їм було легко, бо вони створювали її з нуля, але вони робили державу мрiї i державу майбутнього, не оглядаючись на речi, якi їх тримали в минулому.
Пiсля Другої свiтової вiйни нiмецький рейх, на щастя, був переможений. Але що робити Нiмеччинi — країнi, яка так багато рокiв була привчена до того, що вони найкращi i найсильнiшi на землi. Країна була роздiлена на двi частини, i в нiмцiв стався брак iдентичностi. Вони нiяк не могли зрозумiти, хто ж тепер вони такi.
I тодi прем'єр-мiнiстр Аденауер запропонував iдею: „Так, ми говоримо нiмецькою мовою, у нас спiльна культура, але не це нас сьогоднi об'єднує. Ми маємо об'єднатись навколо принципiв вiльного суспiльства, вiльного ринку, свободи i демократiї“. Вони на принципах конституцiйного патрiотизму збудували Захiдну Нiмеччину, яка потiм успiшно об'єдналась зi Схiдною.
Пiсля смертi Франко в Iспанiї теж був брак iдентичностi, тому що Iспанiя не була моноетнiчною країною. Там стiльки культур, народiв, мов, що якщо б вони знову почали говорити про Кастильську Iспанiю, сьогоднi було б все набагато гiрше.
Конституцiйний патрiотизм працює там, де є неоднорiдне середовище, рiзна iсторiя i де потрiбно об'єднувати людей навколо певних фундаментальних принципiв, якi, можливо, здаються тривiальними, але об'єднують нацiю сильнiше нiж будь-що iнше.
„Якщо б люди йшли захищати не лише свою мову, культуру, iдентичнiсть, але й спосiб життя, мораль i конституцiю, якою вони пишаються, черги у вiйськкомати були б утричi бiльшi“
Погодьтесь, легко будь-якому полiтику роздiлити нас за принципом, якою мовою ми говоримо чи в яку церкву ходимо. Але чи легко роздiлити нацiю за принципом „хто за чесний суд“ чи „хто проти чесного суду“? Або „хто за чи проти свободи преси i свободи слова“? Дуже складно роз'єднати суспiльство, побудоване на iдеалiстичних, але насправдi прагматичних i дуже ефективних, комфортних принципах для життя.
Моя iдея в тому, що українським полiтикам i взагалi всiм нам потрiбно замислитись над тим, що в ХХI столiттi ми можемо збудувати унiкальну державу, маючи своє корiння, українську, слов’янську iдентичнiсть. Але вона має бути заснована на абсолютно чiтких, зрозумiлих принципах, правилах гри, якi абсолютно всiм українцям притаманнi, незалежно вiд того, якою мовою ми говоримо, в яку церкву ми ходимо, в якiй частинi України ми народились.
Коли житель села Харкiвської областi буде вiдчувати ментальну, iнтелектуальну та соцiальну близькiсть iз жителем львiвського села на кордонi iз Польщею, це буде означати, що ми збудували полiтичну нацiю.
При цьому ми не перекреслюємо iсторiю, минуле i самобутнiсть. Конституцiйний патрiотизм i космополiтизм — це абсолютно рiзнi речi. Я вважаю, що українська нацiя має свою iдентичнiсть i повинна плекати її, культивувати i пiдтримувати. Але перед тим, як ця iдентичнiсть має бути виведена на порядок денний, ми маємо звернутись до ще бiльш фундаментальних речей.
В якому суспiльствi ми живемо, як будувати справедливiсть, як зробити так, щоб кожному з нас було комфортно в цьому середовищi? Як зробити так, щоб ми пишались нашим способом життя i щоб нашi дiти не хотiли їхати звiдси?
Цi речi не досягаються просто тим, що ви кожного дня будете пiднiмати прапор i спiвати гiмн, а кропiткою i важкою роботою, боротьбою за простi, але дуже важливi принципи: закон для всiх, чеснi суди, вiдсутнiсть корупцiї, свобода слова, абсолютна свобода економiчної дiї, чiтке виконання кожним громадянином своїх обов’язкiв.
Такими речами ми беремо на себе вiдповiдальнiсть i створюємо країну по краплинi — самi. Недавно ми побачили, як рiзко iдентичнiсть i патрiотизм стають в пригодi, коли починається зовнiшня агресiя, як подiї на Сходi показали, хто є хто. Коли почалась збройна агресiя саме тi люди, якi мають в кровi нацiональний патрiотизм, першими пiшли зi зброєю в руках боронити країну, адже вони мали хоча б якiсь принципи. Тих, про якi я говорю, поки не iснує.
Але якщо б люди йшли захищати не лише свою мову, культуру, iдентичнiсть, але й спосiб життя, мораль i конституцiю, якою вони пишаються, черги у вiйськкомати були б у три рази бiльшi.
Я абсолютно переконаний, що наше завдання — нарештi почати будувати країну, засновану на принципах справедливостi i комфортного життя. Давайте не iснувати в парадигмi ХIХ сторiччя.
Сьогоднi не може бути поняття „свiй“ i „чужий“ за походженням, паспортом чи мовою. „Свiй“ — якщо вiн сповiдує тi самi принципи, готовий будувати майбутнє i стоїть поруч та захищає це майбутнє. Всi iншi роздiлення роблять нас тiльки слабшими.
Якщо ми не змiнимо цей порядок денний i не почнемо думати про Україну як про країну, де ми маємо збудувати певний iдеальний свiт для себе i для наших дiтей, а будемо по-старому, по-мiстечковому думати про нашi заслуги, ми довго не проживемо.
Кожен, напевно, з дитинства пам’ятає, як у вiтальнi стояли серванти iз посудом пiд склом. Цей посуд завжди виставляли тiльки, коли приходили гостi, i нiхто з нього не їв. Це був певний символ, який не можна було чiпати. Давайте перестанемо дивитись на нашу країну як на ту вiтальню iз сервантом, в якому стоїть посуд. Давайте змiнимо меблi на практичнi, витягнемо посуд iз сервантiв i будемо їсти з нього кожного дня.
Ми цього заслуговуємо. I давайте думати про той дiм, який ми будуємо, не як про дiм, в якому ми боїмось витягнути зайву рiч тiльки через те, що вона нам нагадує про щось. Найголовнiшу пам’ять ми все одно нiколи не викинемо, вона захищена нашим генокодом та iнстинктом самозбереження.
Майбутнє сьогоднi значно важливiше для нас. Захищати своїх дiтей або створене своїми руками ви будете значно швидше i ефективнiше нiж будь-що, залишене вам у спадок. Створене власними руками — це найбiльше щастя, за яке ми тримаємось i нiколи нiкому не хочемо вiддати. Оцi правила гри, конституцiя, спосiб життя — це те, що має об'єднати нас, а цеглинами має залишатись наша нацiональна iдентичнiсть».
869Читайте нас у Facebook
